Вітання

Пробач мене за те,що я любила
Й за те, що я повірила тобі
За те, що в снах з тобою говорила
За правду,а я вірила брехні
Мене всі переконували в тому,
Що ти не той, не пара я тобі
А я їм говорила, що з тобою
Не будемо разом ніколи, ні
І ось, нарешті, я все зрозуміла
Що я обманювала всіх й себе
Що я люблю тебе й любила
Я говорю зі щирим серцем це!!!!!!

 

Вмираю...
Мене щось вбиває...
і знов цей біль у грудях..
Зимно... самотньо... пусто...
Настрій кольору срібла.
Не чорний... а сірий... з холодним лиском..
Порожньо.. осінньо... дощить..
Кожного разу, як захлопую за собою двері до хати - плачу
Не бачу сенсу жити... немає змісту вчитись...
Нема нічого. Мене нема.
Я не існую..
Лиш настрій, як холодний подих вітру, який щодня цілує мою шкіру...
Він не гріє. Він є, але його нема.
З ним сумно... важко.. але без нього боляче і пусто..
Хоч від його присутності мало що міняється...
Є вітер... я і осінь..
Пусто...
Я пішла за вітром.. залишивши для осені небо...
Але зараз її пора... і тому сонце мене вже не гріє..
Хмарна погода. Моя погода. Вона захищає.
Але боляче.. всерівно пусто.. зимно..
Я безсила...

Ненавиджу настрій кольору срібла.

 

Слово моє бринить мов струна,
Ніколи не думала що лишусь сама,
Серденько моє відгукнись, я благаю
Бо любові іншої я не знаю.
Сльози блискучі немов кришталь
Виразили увесь мій жаль,
Туга за тобою моя невимовна,
Пекуча, болюча, отруйна.
Трунком нещастя почастував ти мене,
Тепер між людьми я шукаю тебе.
Кохання моє, повернись я благаю,
Прилинь до мене з іншого краю,
Прийди і утіш моє ти серденько
Воно й так утомилось, без тебе бідненьке.

 

Пробач мене за те,що я любила
Й за те, що я повірила тобі
За те, що в снах з тобою говорила
За правду,а я вірила брехні
Мене всі переконували в тому,
Що ти не той, не пара я тобі
А я їм говорила, що з тобою
Не будемо разом ніколи, ні
І ось, нарешті, я все зрозуміла
Що я обманювала всіх й себе
Що я люблю тебе й любила
Я говорю зі щирим серцем це!!!!!!

 

Я закриваю очі. Пам*ятаю
Той погляд молодий
Який дививсь на мене
З ніжністтю в словах
І мужні руки обіймали
Дівчисько, злякане, мале...

Відкрились очі. Я дивлюсь
Та ніби там я побувала
Де під вербою ми стояли
Кохати, вічно обіцяли
А що тепер?
Не чую тих я слів,
Не бачу тих очей
І ніби океан між нами...

Та що це я...
А за вікном, все лине дощ
Думки не покидають
Вертають дійсність всю туди

Коханий! Любий! Дорогий!
Дивись на мене! Я твоя!
І поміж ті часи минулі
Зосталась та любов гірка
Не знаюча тремтіння тіл єднання
Та спалаху, вогню кохання

Тепер дивлюсь між краплі я
Стою мов та верба
Коса розпущена пряма
Лягла на плечі знахабніло
А по щокам тече сльоза
Коханям змучена вона.
Молитву тихо промовлю
У Господа ще раз я попрошу
Хоча б ще раз зустрітись нам...

 

Як би була я тою!

Поглянь у небо, там зірки
Сьогодні наче вогняні
І світять не стихають
Мов дивляться вони
Що лежимо ми у траві
Ти не гляди на мене так
Бо смуток ти в очах побачиш
А подивись у небо ти
У глибину його краси

А в мене в голові думки
Ось ранок вже, світать почне
А ми ще тут, не в силі, це сприйнять.
О, як прекрасно чути знов
Твій подих стомлений коханням

Десь там за полем, за селом
Гуляє молодь до світанку
Дівки розчесуючи коси
Пісні співають у гайку
І соловейко, теж співає
Мов знає пісню ту!

Та я щасливіша за них!
Я мов та птаха, що у небі
Я мов та риба, що в воді
Я мов та квітка, що у полі...
Коханий поряд...
Що ще треба
Для радості душі?!

Як би була я тою
Що уміє ворожить
Взірвалаб світ любов*ю
Щоб зостались ми на небі жить!!

Та що робить як ми батьки
Як в нас з тобою діти
Не киниш їх, не згубиш їх
Для них ми радість і надія
На все життя майбутнє їх

Отак і будем жить з тобою
Кохаючись у сні
Можливо десь зустрінемся
Закриєм очі і почуєм
Той шелест молодой трави
Люблю тебе!!
І не кори себе за те, що й ти
Умієш полюбить!!!

Люблю!

Мовляв... Не буду більше!
А що робить душі?
Яка болить за нього.А я кажу6 "Боюсь"
"Чого" - шепоче він
"Плачу кохання" - сповістили очі
То є любов - сильніша вітру
То є думки - глибкіші моря
То є слова - чистіші неба
Люблю!
І хай мене карають!
За осоромленую душу.
Та я така! Я справжня з ним!
Як те дитя, із лона мати.
Люблю! І знайте всі!
Одна! Одна, я так його люблю!!!

 

Навіщо любити, якщо любов тебе вбиває.
Забирає все: мрії, надії й сподівання на щасливе буття.
Та коли відчуваєш її поруч забуваєш, що вона, як наркотик, висосує з тебе життя.
І кохаєш, сліпо кохаєш… втрачаєш душу… ненавидиш…
Але без неї вже жити не можеш.

Всередині немає уже нічого,
Хіба-що пустеля від того жагучого сонця, твого сонця,
що спалило в мені все до тла.
Не так давно воно гріло, давало блаженство.
І мимоволі забувався, поринав у сон.
Якби я знав, що цей сон - безпробудний кошмар…

“Приємний кошмар”. Здавалося б нереально.
Не хочеться просинатись, змінювати щось.
Забув про світ, що невпинно тисне на мене,
Про людей, що намагаються зробити те, чого ніколи не буде.
Злітаєш у небо... але одразу ж розбиваєшся об гострі каміння істини.
Звільнились думки, з’явилися мрії і покидають мене ніжно-пекельні сни.

 

Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора,
а вже мені будень диктує дощі та й дощі.
І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола,
для смутків сутулих - непродощимі плащі?

Вмовляю себе, що тиждень - це так небагато.
Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні.
При згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті.
Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.

Дороги розмиті, і чується крик журавлиний.
І ніч проминула, і сон не приніс забуття.
Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.
А якось жила ж я усе попереднє життя!

.